Колишня остарбайтер всміхається життю

01.01.1970

 Незабаром їй виповниться 85. Попри поважний вік, пережиті поневіряння у війну, жителька села Грем’яче Галина Бартащук не звикла просити і надіятись на владу. Вона з тих, кого сільський голова Микола Стецюк завжди ставить в приклад іншим: ні на що не жаліється і давно господарює сама.

Галя була найменшою із 6 дітей в сім’ї, яка мешкала в селі Голівці на Хмельниччині. Вона встигла закінчити лише 7 класів школи до того, як її 16-річну вивезли у Німеччину. День 10 липня 1942 року закарбувався в її пам’яті чорною датою. Від неї почався час поневірянь її та ще 60 односельчан в чужій, далекій країні. У селі Гінсбург вона змушена була працювати на хазяїв, жила в комірчині без вікон. Доглядати доводилося за шістьма коровами. Доїти було важко, руки боліли нестерпно. Туга за домом і розпач народили в юній голові задум.

– Я спеціально підставляла ногу, щоб якась корова наступила і зломила її, сподівалася звільнитися у такий спосіб. Але нічого не виходило, – згадує Галина Сидорівна. – Тоді почала навмисне пити крижану воду, щоб захворіти, і це спрацювало – підхопила запалення легень, довго лежала без пам’яті. Але хазяйка мене виходила.

Звістку про звільнення приніс день 23 січня 1945 року. Та дорога додому мало не коштувала їй життя. Остарбайтерів машиною довезли до Білостока на пересильний пункт, а звідти довелося до Києва їхати на зчепленні між вагонами в тоненькому одязі і черевиках. По приїзді її висадили з потяга ледь живою. До Шепетівки їхала в топковій кочегара, а до Ізя­слава – на вуглярці. Коли уся в сажі постукала в двері батьківського дому, сестра навіть не впізнала її...

А потім були сльози радості – вся вулиця зійшлася розпитати про своїх, вивезених до Німеччини. На жаль, дороги Галі з односельцями розійшлися.

У 1945 році в село повернувся Володимир – інвалідом. Через 5 днів після закінчення війни йому відірвало обидві руки вибухом міни, вирвало черевину. Однак це не злякало Галину Сидорівну. Його добре серце і світла голова на посаді завклуба оживили післявоєнне село. Після одруження Галина та Володимир вступили до Кременецького педінституту і згодом за направленням потрапили до Грем’ячого Острозького району, де він очолював школу, а вона вчителювала. Галина Сидорівна з особливою теплотою показує сімейні фото: гарний широкоплечий чоловік і тендітна дружина виростили двох синів. До речі, меншого вона народила якраз на чоловікове день народження, тому і назвала Володимиром. З 1961 року 29 грудня стало в сім’ї подвійною радісною датою. А ще цього року сім’я переселилась у свою новозбудовану хату.

– Саме чоловік подарував мені найбільше щастя в житті, – каже вона. – Чудові вірші, написані на листівці до мого 55-річчя – ось тільки одне свідчення любові і турботи, в якій я жила.

Дивлячись на гарненькі каліграфічні літери поезії, ніколи б не сказала, що написані вони людиною без рук, протезами...

Уже майже 30 років як Галина Бартащук стала вдовою. Сини Віктор та Володимир навідуються до матері, але мешкає вона сама. Газ до оселі фінансово допомогла підвести племінниця, в минулому році добрі люди криницю у дворі допомогли викопати, щоб легше у побуті було. Зараз Галина Сидорівна чекає четвертого правнука, господарює сама, навіть після перелому руки, і щиро всміхається життю.

Олена ТОЛОЧИК

ОРГАНИ ВЛАДИ
 
МІСТА ПОБРАТИМИ

Місто побратим - Берунь

Місто побратим - Сандомир

Місто побратим - Гнев

Місто побратим - Моравський Берунь
 
БАНЕРИ







Програма дердавної підтримки енергоефективності

Національної дитяча гаряча лінія

Офіційний веб-сайт Державного реєстру виборців


Національний університет «Острозька академія»

Будівельна компанія «Вежа»

Острозька фабрика художньої кераміки

Шлях Гедеміновичів